Гіпербола (в літературі, риториці)
Гіпербола (Грец. hyperbole - надлишок, преувеліченіе- від hyper - через, понад і bole - кидок, метання) - стилістична фігура явного і навмисного перебільшення, з метою посилення виразності і підкреслення сказаної думки, наприклад «я говорив це тисячу разів» або «нам їжі на півроку вистачить».
Мова, як явище, часто використовує одні й ті ж слова для позначення різних понять. Термін «гіпербола» був введений в науковий обіг давньогрецьким математиком Аполлонием Пергськім. Але якщо в математиці слово «гіпербола» використовують в його первісному грецькому значенні, то середньовічний латинський варіант цього слова - hyperbole - з ХIII століття став використовуватися для позначення стилістичного і риторичного прийому надмірного перебільшення будь-яких властивостей зображуваного предмета, явища і т.д. , з метою посилення враження.
У стилістиці гіпербола використовується з метою посилити виразність мови. У цього слова є антонім - литота (Див.), тобто навмисне применшення (хлопчик з пальчик, мужичок з нігтик, дюймовочка). І є синонім - перебільшення.
Гіпербола - образний вислів, що містить непомірне перебільшення розміру, сили, значення якого-небудь предмета, явища. Наприклад: «У сто сорок сонць захід палав» (Маяковський). Використовується гіпербола для посилення емоційного впливу на читача, а також для того, щоб яскравіше виділити в зображуваному явище ті чи інші сторони. Наприклад: «І ядрам пролітати заважала гора кривавих тіл» (М.Ю. Лермонтов). Або у Н.В. Гоголя: «Шаровари, шириною в Чорне море» - «Рот величиною в арку Головного штабу». Найбільшу роль гіпербола набуває в сатирі. Гіпербола може бути идеализирующей і нищівній.
Гіпербола проявлялася в людському мисленні і свідомості з первісного ладу. Мислення первісних людей, безсумнівно, сильно відрізнялося у своїх особливостях від мислення людей цивілізованих.
Важлива особливість первіснообщинного свідомості полягала також у тому, що в ньому ще не було розчленованості реально існуючого і фантастичного. Первісні мисливці не тільки високо цінували в явищах кожного роду найбільш повно-цінних і потужних його представників - його родоначальників і управителів, і не тільки одушевляли їх у своєму воображеніі- вони разом з тим наївно і несвідомо перебільшували їх фізичні розміри, їх силу, розум, хитрість, спритність і т. п. Вони мислили, але принципом гіперболи, що переходить у фантастику. Це було неминучим наслідком залежності первісних людей від сил природи, нерозуміння ними закономірностей її життя, нездатності опанувати цими закономірностями і випливають з усього цього почуттів страху, залежності, беззахисності або ж подиву, схиляння, подяки.
Тейлор призводить до цього твердження неськолко прикладів. Так, він цитує ви-сказиваніе одного місіонера про погляди північноамериканських ін-Дейцев: «Вони кажуть ... що всі тварини кожного виду мають старшого брата, який служить як би початком і коренем усіх інших особей- цей старший брат дивно сильний і великий. Старший брат бобрів, говорили вони мені, може бути завбільшки з нашу хатину ». Або: «царем» змій, в уяві негрів Південно-Західної Африки, «було величезне чудовисько, що перевершує їх усіх величиною і вважалося як би прабатьком їх». Тейлор посилається і на первісні вірування, що відбилися і в стaрінних російських казках, згідно з якими «на острові Буяні» «живе змія, найстаріша з усіх змій, віщий ворон - старший брат всіх воронів. Птах, найбільша і стара з усіх птахів, із залізним дзьобом і мідними кігтями, і Бджолина матка, найстаріша з бджіл ».
Таким чином, мислення первісних людей володіло цілим рядом суттєвих особливостей, взаємодіючих і взаимопроникающих, складових разом своєрідну форму розвитку суспільної свідомості. Це було мислення родовими уявленнями, для якого весь світ являв собою відносини окремих родів одушевлених істот-причому кожен такий рід у всьому його безлічі представлявся разом з тим в одній істоті, свого предка і ватажка, отличавшемся величезною величиною, силою, мудрістю. Основною рисою такого мислення була, отже, анімізація і гіперболізація родових властивостей явищ природи. У цьому виявляється не просто інтерес до характерного і типическому і життєвому прагненню до його емоційному осмисленню і випливає звідси перебільшення якихось його властивостей. На сучасній мові це можна назвати емоційно-гіперболізує типизацией істотних властивостей явищ природи
Створюючи предметний «мир» свого епічного твору для найбільш досконалого вираження його змісту, письменник може не порушувати при цьому зовнішніх співмірність зображуються-мій життя - не перебільшувати реальних можливостей в масшта-бах подій, в результатах дій персонажів, в напруженості їх переживань, в пропорціях їх портретних та побутових деталей. Але він може творити й інакше - створювати гіперболічні сполучення-ня предметних деталей (сюжетних, психологічних, портретно-побутових). Він може доходити до великій мірі гіперболізму зображення або навіть виходити в ньому за межі реальних віз-можностей дійсності, створюючи образи фантастичні. Письменники, що створюють твори з героїчною, романтичної, сатиричною спрямованістю, часто вдаються до фантастики. Це - фантастика творча, фантастика епічної художньої форми в її предметності. Вона створюється для додання формі твору високого ступеня емоційної експресивності, в ній може виражатися ідейний зміст, що відображає цілком реальні суспільно-історичні характерності життя при цілком реальному їх осмисленні. Такі російські билини, ранні романи Гюго, «Подорожі Гуллівера» Свіфта, «Доктор Фаустус» Т. Манна і т. П.
Джерела:
- - Вікіпедія про гіперболі (риторичної);
- - визначення гіперболи (риторичної);
- - докладніше про гіперболі (риторичної).
Додатково про філології та лінгвістики: