Стaacute-рчество - це один з видів подвижництва в Православіі- широке явище православного життя, пов'язане з духовним керівництвом з боку досвідченого в аскетичній практиці старця початківцям ченцем та іншими, менш досвідченими у справах віри, а іноді зовсім не мають початкових знань про неї людьми. Поняття «Старець» в цьому значенні не пов'язане з віком: буває, що молодий за віком, але сильний в духовному відношенні людина стає духовним керівником багатьох ченців і мирян різної статі і віку.
Ступінь контакту старця і керованого ним особи буває різною. При найбільш повному вираженні інституту старецтва той, хто вступає під керівництво обраного ним старця, повинен «повністю відректися від своєї волі, своїх розумінь, своїх бажань», тобто «Зобов'язаний повним, беззаперечним і досконалим послухом» свого духовного батька. Проявом цього зречення від свавілля є сповідування старцю кожного свого кроку, кожної гріховної або навіть лише викликає побоювання у гріховності думки (одкровення помислів).
Основою цих відносин служить віра в особливий духовний характер цього керівництва. Можливо керівництво старця мирянином або ченцем, яке визначає лише основні напрямки духовного життя, але залишає значний простір для вибору і не передбачає ні безумовного підпорядкування, ні неодмінного відкриття помислів. Ступінь обов'язковості виконання вказівок старця складається при цьому поступово в ході взаємодії обох сторін, змінюється залежно від конкретних обставин і дає різноманітні варіанти відносин старця з духовними чадами або учнями.
У російській Православ'ї поширене також одноразове чи багаторазове, але рідкісне, звернення віруючих людей до старців з конкретних приводів, пов'язаним з духовними труднощами або життєвими проблемами. Разове звернення до старця може повторитися і перерости потім у здобуття в його особі духовного батька, тобто постійного наставника - але може залишитися єдиною бесідою, що грає, тим не менш, значну роль у житті звернувся людини. Вважається, що, звернувшись до старця, слід виконувати його вказівку, оскільки він володіє даром прозорливості.
Предтечами старецтва в християнстві в III-IV ст. н.е. був іінокі Антоній і Макарій Єгипетські. Багато авторитетних ранньохристиянські автори вважали такий рід підпорядкування досвідченому керівникові одним з найнадійніших шляхів духовного вдосконалення. При цьому вони мали на увазі не тільки духовну силу і досвідченість старця, а й сприятливість такого повного підпорядкування для подолання власної гордині і набуття смирення.
Виникнення старецтва як особливого інституту відноситься до Х ст., коли під впливом
исихазма (Див.) На горі Афон (Греція) виникло об'єднання православних монастирів, які стали центром старечого водійства. На Русі подібну роль грали Києво-Печерська лавра (преп. Антоній і Феодосій Печеерскіе, XI ст.), Троїце-Сергієва лавра (преп. Сергій Радонезький, XIV ст.), Заволзькі скити і пустелі (преп. Ніл Сорський, XV в. ). На Русі старече керівництво в монастирях було двоякого роду: чи настоятель (ігумен) був одночасно і старцем для братії, або ж на ньому лежала лише господарська частина, а духовне окормлення було надано іншому ченцю. Траплялося й так, що настоятель був головним аввою (вчителем), а інші старці цього ж монастиря - його помічниками.
У вужчому сенсі термін «Старецтво» ставиться до практики духовного наставництва, культивировавшейся учнями і послідовниками преп. Паїсія Величковського (1722-1794), який подвизався переважно в Молдавії, але через своїх учнів зробив великий вплив на розвиток цього інституту в Росії XIX ст. Старець в цей час процвітало в багатьох обителях: Кіeвo-Печерської, Троїце-Сергієвої та Псково-Печерської лаври, Оптиної і Глинської пустелях, Саровського і Валаамском монастирях та ін. До таких знаменитим старцям, як преп. Серафим Саровський або Амвросій Оптинський, приходило безліч прочан з усіх губерній і станів країни. Відомі були також старці з білого, тобто парафіяльного духовенства (серед них - шанований праославнимі на рубежі XIX-XX ст. Іоанн Кронштадтський), а також діди та баби з мирян, які, як вважалося, досягли духовної висоти через подвижництво.
Російське старецтво, прагнучи до духовно-моральному з освітою народу, само зміцнювалося за рахунок народного благочестя, подвижники якого нерідко самі ставали старцями. Так, настоятель-старець Валаамського монастиря, який керував ним протягом 37років, о. Дамаскін був селянином Старицького повіту Тверської губ.- старець Гефсиманського скиту Варнава (в миру Василь Ілліч Меркулов) походив з кріпаків Тульської губернії-селянкою була ігуменя-старица Хрестовоздвиженського Бєлевського монастиря монахиня Павлина, а ігуменя-старица Євгенія, яка заснувала Тихвинський монастир у м Бузулуке Оренбурзької губернії, була дочкою тамбовського селянина. На початку XX в. центрами старецтва залишалися Оптина і Глинська пустелі, Саровський і Валаамського монастирі та інші обителі.
За радянських часів, в період гонінь на релігію і Церкву, російське старчество зберігалося в прихованому або напіввідкритому вигляді. Звернення до старців за постійним духовним керівництвом або конкретним радою стало особливо актуальним для віруючих в умовах закриття церков, обмеженої кількості парафіяльних священиків і скутості їх дій через заборони властей. Чутки про прозорливості старців, зцілення ними хворих, силі їх молитов таємно поширювалися далеко за межами районів їх проживання та залучали прихований приплив паломників. З постійно керованих ними чад утворювалися навколо старців неформальні громади, що не поривали з легальною Церквою, але вирішували свої релігійні завдання і здійснювали таємні духовні контакти. Такими були старці Феодосій Північно-Кавказький (ск. 1948), Лаврентій Чернігівський (ск. 1950), Серафим Вирицький (ск. 1949), ієросхимонах Сампсон (ск. 1979), старець Димитрій (ск. 1996), стариці блаженна Матрона (ск . 1952), схимонахиня Макарія (ск. 1993) та багато інших.
В даний час в Руської Православної Церкви відроджуються традиції старчества в Валаамском, Псково-Печерському та деяких інших монастирях. Непростий досвід відродження традицій старчества в Російській Православній церкві в к. ХХ - поч. ХХІ ст. крім добрих плодів привів до появи феномена т.зв. «Младостарчества» - порочного і обвинувачуваного явища в церковному житті, коли деякі священнослужителі прагнуть повністю підкорити собі волю і свідомість своїх духовних чад і зловживають повноваженнями, покладеними на них за церковним статутом.
Джерела:
- - стаття у Вікіпедії
- - передача «Російський погляд» (ТВЦ)
- - стенограма телепередачі «Православна енциклопедія» (ТВЦ)
- - стаття М.М. Громико в «Історичному словнику».
Додатково про Біблію і християнстві: