Центральна рада, Українська центральна рада (укр. Центральна Рада, букв. «Центральна рада») - один з органів різних державних властей на Україні, сформований після Лютневої революції, 4 (17) березня 1917, з ініціативи Товариства українських поступовців (пізніше - Українська партія соціалістів-федералістів), Української соціал-демократичної робітничої партії і різних громадських організацій у Києві. Пізніше в Центральну раду також увійшли представники Української партії соціалістів-революціонерів та ін. Партій. Голова - М. С. Грушевський (один з керівників Товариства українських поступовців).
Центральна рада взяла на себе функції вищого законодавчого органу на Україні, проголосила її автономію, а після Жовтневої революції 1917 року - державну самостійність.
У січні 1918 р проти УЦР піднялося повстання, яке було успішно придушено.
27 січня (9 лютого) 1918 представники Центральної ради підписали сепаратний мирний договір з Німеччиною і Австро-Угорщиною, на підставі якого Україна була окупована австро-німецькими військами.
Була скасована в результаті державного перевороту гетьмана П. П. Скоропадського, підтриманого окупаційними військами.
III універсал.
Після захоплення Радами влади в Росії УЦР проголосила Українську народну республіку з певною територією з федеративними зв'язками з Росією (III Універсал - 7 (20) листопада 1917 р). Одночасно УЦР затвердила закон про вибори до Установчих зборів України та ряд інших законів. 12 (25) листопада 1917 року проводились прямі демократичні вибори до Всеросійських Установчих зборів, в яких брали участь багато діячів Центральної ради. За результатами виборів більшовики отримали 10%, інші партії - 75%.
Обставини прийняття та основні положення III Універсалу. Чому в Українській Центральній Раді переважали автономістські, а не визвольний настрою?
Черговий конфлікт між ЦС і Тимчасовим урядом виник восени 1917 р з приводу заяви про скликання Всеукраїнського установчих зборів. Тимчасовий уряд погрожував розпустити ЦР і викликав для пояснень в Петроград В. Винниченка (був виданий наказ розпочати слідство і при необхідності заарештувати і притягнути до судової відповідальності ряд секретарів). Співпраця Києва та Петрограда практично стало неможливо, але це протистояння було перерване більшовицьким збройним повстанням, в ході якого Тимчасовий уряд було повалено (В. Винниченко, який в цей час прибув до Петрограда, вже нікому було давати пояснення).
Отже, мирний період розвитку української революції підходив до кінця.
Більшовицьке повстання і падіння Тимчасового уряду частково вирішували старі проблеми, але в той же час породили нові. Одне з головних - як ставитися до захоплення влади в Петрограді комуністичною партією на чолі з Леніним? У день збройного перевороту ЦР ініціювала створення у Києві «Крайового комітету з охорони революції в Україні», до якого увійшли представники різних політичних сил. Склалася досить складна ситуація, яка характеризувалася протиборством трьох політичних сил:
1. Прихильники Тимчасового уряду, опорною базою яких став штаб округу.
2. Більшовики, які, спираючись на Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів, намагалися захопити владу і в Україні.
3. Українські національні сили, групувалися навколо ЦР.
Наприкінці жовтня в Києві тривали запеклі бої між представниками перших двох політичних сил. Центральній Раді вдалося в цей критичний час захопити і роззброїти більшовицькі загони.
Через два дні після більшовицького перевороту в Петрограді Центральна Рада прийняла резолюцію про владу в країні, в якій наголошувалося на необхідності переходу влади «до рук усієї революційної демократії», а не до порад, які «становлять лише частину революційної демократії». Висновок резолюції Центральної Ради був наступним: «Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами підтримки бунту в Україні».
Отже, Центральна Рада виступила проти монополії на владу більшовицької партії, яку вона встановила в Росії.
У цих складних політичних умовах Центральна Рада приймає свій III Універсал [20 листопада 1917], в якому проголошувалося утворення УНР в межах 9-ти губерній (Київської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської / без Криму /). Приєднання інших земель: Холмщини, частини Курської, Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало відбутися згідно з волею їх жителів.
Крім цього, в III Універсалі оголошувалося:
1. До українських установчих зборів вся влада в Україні належала Центральній Раді та її Генеральному секретаріату (Універсал призначав вибори в них 27 грудня, а скликання - 9 січня).
2. Скасовувалася приватна власність на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі і проголошувалися власністю всього трудового народу.
3. Встановлювався 8-ми годинний робочий день.
4. Запроваджувався державний контроль на продукцію промисловості.
5. Домагатися якнайшвидшого досягнення миру.
6. Скасовувалася смертна кара і проголошувалася амністія політичним в'язням.
7. Зміцнювалися і поширювалися права місцевого самоврядування.
8. Закріплювалися загальнолюдські демократичні свободи: слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканності особи і житла, можливості застосування місцевих мов у зносинах з усіма установами.
9. Надання росіян, євреїв, поляків права на національно-персональну автономію і на вільний розвиток всіх інших народів, які жили в Україні.
10. Зобов'язання врятувати від голоду не лише український народ, а й фронт і великі частини Російської республіки і т. Д.
Таким чином, III Універсал став актом великої історичної ваги: після багаторічної неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави. Його програма проголошувала повну перебудову України на нових принципах, з новими законами та економікою. Все ж, даючи оцінку III Універсалу, необхідно підкреслити, що він проголошував УНР, але в складі федеративної, демократичної Російської республіки. Більше того, ЦР зобов'язувалася «допомогти всій Росії, щоб вся російська республіка стала« федерацією рівних і вільних народів ». Дивне революційне донкіхотство або месіанізм, адже Україна проголошувала себе автономією у складі неіснуючої держави, Тимчасового уряду вже не існувало, а більшовицький Раднарком на чолі з Леніним Центральна Рада не визнавала. Треба було ЦР ставати в обороні всієї російської демократії, брати на себе роль «рятівника всієї Росії». І ще більшість цих проголошених перетворень залишилися декларативними, оскільки на їх практичну реалізацію вже не було часу, починався грізний час протиборства з агресією більшовицької Росії.
Чому ж в Українській Центральній Раді так довго переважали автономістські, а не визвольний настрою?
Є ряд історичних обгрунтувань цієї проблеми. Зокрема, на досить переконливі фактори вказує історик А. Д. Бойко:
1. Національно-територіальна автономія України в складі демократичної Росії була одним з важливих програмних завдань більшості в УЦР політичних партій, особливо УСДРП, УПСР УПСФ, які відігравали провідну роль.
2. Автономістські настрої, які зафіксовані в резолюції Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумах, в три Універсали УЦР, свідчать, що ідея самостійності ще не набула поширення і визнання в масах.
3. Серед української політичної еліти поширеним було помилкове уявлення про справедливому вирішенні національного питання російською демократією. В. Винниченко писав: «Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим».
4. Керівництво УЦР, Генерального секретаріату вважало, що Україна має реальну можливість завоювати хоча б автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою серед воюючих країн, фактично без державного апарату, без армії, без фінансів. Це призвело б до легкого захопленню України воюючими сторонами, до перетворення її на колонію.
5. Слід пам'ятати, що боротьба за автономію України - це довготривалий історичний процес, який йде корінням ще в епоху гетьманату. Певну роль зіграли і російсько-українські економічні зв'язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування російського населення в містах.
Виходячи з вищесказаних положень, проголошення автономії УЦР відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції. Оцінюючи даний історичний період, М. Грушевський в ряді наукових робіт («Який ми хочемо автономії і федерації?», «Вільна Україна» та ін.) Неодноразово вказував, що шлях до самостійності України пролягає через національно-територіальну автономію у складі Російської Федерації.
Проголошення III Універсалом Української Народної Республіки було важливою історичною подією, яка ознаменувала відродження державності України у ХХ ст. Однак цього не сталося, оскільки Центральна Рада проголосила створення УНР в федеративного зв'язку з Російською державою. На думку історика Д. Дорошенка, Україна в листопаді 1917 року повинна «... зовсім відокремитися від Росії, стати самостійною і незалежною державою». Проте головною причиною драми УЦР, як вказує історик В. Смолій, була політична природа Центральної Ради з її ідеями автономії та федералізму.